Щиро захоплююся фіннами. Вони одні з небагатьох, хто був повністю у складі Російської імперії і, використавши події громадянської війни в Росії 1917-1920 рр., здобули свою незалежність і що найважливіше – втримали її, не втрапивши в СРСРівську тюрму народів.
Дуже жаль, бо так як фінни святкують свій день незалежності починаючи з 6 грудня 1917 р., так і ми б могли його святкувати з 22 січня 1918 р., коли був прийнятий 4-й Універсал Центральної Ради, але бездарність і короткозорість керівників соціалістичних партій, надія на зовнішні військово-політичні сили, яким сильна Україна була глибоко до люфи і злочинне небажання співпраці з гетьманським правлінням, що будучи двовекторним все ж досягло значних успіхів в державотворенні в час німецької окупації призвело до того, що ми як останні лохи ведемо хронологію своєї незалежності з 24 серпня 1991 року, після Голодомору і двох масштабних голодів на початку 20-х і кінця 40-х років, після кровопролитної Другої Світової війни, ідіотизму Хрущова, і даунізму Брєжнєва, русифікації й й примітивізації всього українського населення.
Наближаючись до сумного свята – 22 січня – дня Соборності України, злуки УНР та ЗУНР, пустопорожнього акту, який можна порівнювати хіба з присудженням президентом Ющенко Бандері звання героя України, з усвідомленням того, що наступною владою все це буде знівельоване, доводиться скрипіти зубами через надмірну театральність українських діячів, яка діє на шкоду щоденній наполегливій і цільовій праці на благо держави і народу й надіятися, що новий українець майбутнього, якого імовірно вже й іменувати треба буде по іншому, такий собі україно-росіянин, виборе краще місце під сонцем, аніж його попередники.